Звісно, були численні навчання, виконано чимало серйозних бойових завдань у районі АТО, здійснено багато спільних заходів з іноземними партнерами. Але попереду ще багато роботи, аби і вишкіл, і забезпечення сучасною технікою, і аспекти побутової влаштованості родин «крилатих піхотинців» набули максимально можливої довершеності.

  — Товаришу генерал-лейтенанте, що додав у скарбницю успіху ще один рік розбудови нового українського десантного війська?

  — Передусім значно розширено обсяг і надано новий зміст заходам бойової підготовки. Ми намагалися використати цей рік саме для того, щоб набути кращих бойових оперативних спроможностей, опанувати нові навички, прийоми застосування озброєнь і військової техніки, виконання широкого спектра завдань. Якщо вести мову про розвиток військ у цілому, то зауважу, що триває формування низки нових частин, які збільшать наші можливості. Цьогоріч активізувався процес технічного переоснащення ВДВ, зокрема сучасними зразками вітчизняного виробництва. Впроваджуємо пілотні проекти щодо підготовки й організації життєдіяльності наших частин. Поглиблюємо співпрацю з іноземними партнерами, здебільшого з країн НАТО. Ухвалено нові плани й програми подальшого розвитку Високомобільних десантних військ.

  У навчальному процесі ми не лише враховуємо здобутий досвід під час рейдів 2014-го тилами противника, скажу більше: він лежить в основі нинішнього вишколу десантників. Переконаний, що рейд, як форма бойових дій, має перспективу й потребує подальшого розвитку.

   — Як зробити, щоб максимально повно зібрати бойовий досвід ВДВ у перебігу АТО, акумулювати його так, щоб він став у пригоді молодим десантникам?

  — Є два способи вирішення цього завдання. По-перше, бойовий досвід треба закріплювати в посібниках, настановах, методиках, наказах тощо. Його варто так формалізувати, щоб він ставав правилом життя й керівництвом до дії. Цей метод, з одного боку, найефективніший, а з другого, він має відому інерцію, бо на перевидання згаданих документів та літератури, а це творчий і технічний процес, потрібен час, якого завжди бракує. Другий спосіб — живе, безпосереднє передавання досвіду від його носіїв до тих, що тільки-но зростають у власній майстерності як десантники. Цей шлях наразі пріоритетний, адже він доволі дохідливо-гнучкий у формах передачі інформації, і ми ним активно користуємося.

  — Нині в українському війську формується професійний сержантський корпус. Які його особливості в десантних частинах?

  — Специфіка ролі сержанта-десантника, звісно, існує. Вона виходить з особливостей застосування та спектра нашого функціоналу. Приміром, під час виконання завдання за лінією бойового зіткнення в тилу противника є високою ймовірність того, що сержант стане головним військовим начальником для групи солдатів і навіть певного підрозділу. Він не завжди матиме змогу порадитися, зв’язатися, щось уточнити в офіцера. Тому роль сержантів у десантних підрозділах надзвичайно важлива. Саме на здатності підтримувати таку автономність ми робимо акцент у процесі їхньої підготовки.

  — Чи випадало спостерігати конфлікти досвідів — умовно кажучи, старої школи й покоління бійців, загартованих в АТО? Можливо, саме партнерство, що є матрицею взаємин на рівнях «начальник — підлеглий», «старший — молодший» в арміях НАТО, наблизить нас до формування нових традицій у війську?

  — Відвертої конфронтації не бачив. Принаймні у ВДВ молодші командири, підготовані за радянськими стандартами, швидко адаптуються. Але певні ситуації таки існують. Шлях до згаданого партнерства непростий. Дуже важко насаджувати нові й ламати давні традиції, психологію, особливо командного складу зі значним терміном служби. Але ми наполегливо працюємо над формуванням підходів і механізмів партнерства. Взаємна залежність часто впливає як на індивідуальний, так і на колективний успіх, виживання в бою. І в цій роботі ми маємо серйозні шанси досягти прогресу.

  — Як повинен працювати сучасний кадровий добір у десантне військо? Можливо, у бригадах варто відкривати рекрутингові центри, на зразок тих, що діють у багатьох країнах світу?

  — Ураховуючи міжнародний досвід, програма рекрутингу за багатьма показниками справді перспективніша за систему військкоматів, що діє нині. У моєму розумінні, рекрутинговий центр — структура, яка поєднує функції агітації на військову службу, профорієнтації та призову. Це сучасний формат і серйозний крок до нової моделі професіоналізації війська. Імовірно, доцільно запровадити й випробний термін, щоб кандидат на службу зрозумів, чи варто присвячувати життя цій стезі. Принаймні наш особовий склад здебільшого проходить початковий вишкіл — своєрідне випробування у Навчальному центрі ВДВ, і тільки потім військовослужбовців направляють у частини. Такий підхід ми відстоюватимемо та вдосконалюватимемо надалі.

  — Чи є служба в армії, зокрема у ВДВ, своєрідним соціальним ліфтом? Багато колись мобілізованих десантників нині залучено до реформування країни. Приміром, той же Євген Жуков, відомий як заступник комбата 79-ї бригади з позивним «Маршал», тепер очолює департамент патрульної поліції Нацполіції України.

  — Соціальний ліфт — словосполучення, що доволі точно відображає процеси, про які йдеться. І те, що люди, які в нас служили, знаходять себе в інших сферах, досягають високих щаблів у державному управлінні, бізнесі, тільки підтверджує, що в десанті служать найкращі. А колишніх десантників не буває: характер вони проявлятимуть до кінця своїх днів.

  — Чи сталися прориви в технічному забезпеченні «крилатої піхоти», які нові зразки озброєнь і спорядження пройшли випробування у Високомобільних десантних військах?

  — Цей процес відбувається, щоправда, не так швидко, як хотілось би. Ми повністю онні системи розвідки й управління вогнем. Доброю традицією стала наша взаємодія з виробником. Фактично тепер ми задаємо тон у замовленні техніки з потрібними саме нам характеристиками. Багато зразків ОВТ проходили й проходять тернистий шлях становлення саме у ВДВ.

  — Ваше бачення майбутнього українських ВДВ. До якого ідеалу прагнеовили парк засобів зв’язку. Дещо повільніше, але оновлюємо парк бойових машин вітчизняного виробництва. Нині в нас проходять апробацію та вдосконалення з подальшим прийняттям на озброєння сучасте, до якого стандарту хотіли б привести десантне військо?

  — Потрібно зробити ще дуже багато. І річ не тільки в розширенні та розбудові організаційної структури, а й в продовженні переоснащення сучасними зразками озброєння та військової техніки з подальшим удосконаленням системи бойової підготовки, бо ще забагато лишилося незламним із довоєнних часів. Ми повинні цілком відмовитися від повітрянодесантної техніки радянських зразків і перейти на кращі взірці, бажано, вітчизняного оборонпрому. Успіхи в нашому вишколі оцінюватиме противник. Тому критично важливими є наповнення та масштабність заходів бойової підготовки. Бо маневреність є основою сучасної війни, запорукою виконання завдань і виживання на полі бою, стрижнем усіх наших заходів підготовки. Зокрема, недавно ми успішно відпрацювали навчання з послідовного перекидання на великі відстані та в різний спосіб у взаємодії з іншими видами й родами військ значних наших сил. Я пишаюся досягненнями українських Високомобільних десантних військ і вірю, що їхня бойова спроможність тільки зростатиме! І нам є із чим зустріти свято, з яким я щиро вітаю своїх бойових побратимів!