Бердичівський "Монгол" - Є люди як люди, а є люди-свята
Є люди як люди, а є люди-свята. Позивний Монгол, він же командир відділення, що служить у 58-й бригаді, саме з другої категорії. Там, де він, завжди регіт, байки та бурхливий «двіж». І це він іще без гітари – адже в минулому виступав у рок-гурті! І байдуже, що спогади у бійця не такі веселі, як він сам.
Як і для більшості, для нього усе почалося з волонтерства. «Наша 26-а бердичівська бригада стояла на Чаплинці у Херсонській області на злагодженні. Перша моя поїздка була туди. З 2 квітня 2014 для мене почалася війна», – говорить Монгол. Тоді ще возили усе – до трусів і шкарпеток, та коли армія зміцніла і більшість потреб відпали…
«Була шоста хвиля мобілізації, я пішов у військкомат і у прямому сенсі наполіг, щоб мене взяли на службу, – згадує він. – 10 місяців відслужив у 26-й бригаді, потім перевівся сюди».
У 26-й офіційно називався радіотелефоністом – лінійним наглядачем. «Я не знаю, що це! – чесно зізнається боєць. – Займався абсолютно іншим – був у групі коригувальників на КСП. Біля Світлодарська позиція «Паша» і на Новозванівці біля Попасної. Але оскільки Мінські домовленості, артилерію було відтягнуто, працювали тільки у відповідь і з дозволу Генштабу – дуже-дуже рідко. А кілька людей – коригувальники – були прикомандировані до піхоти і перебували на «нульових» позиціях».
Каже, що найважче – чекати на хлопців, коли вони виходять на виїзд працювати. «Намагаюся вже третій рік писати, фіксувати все, що бачу, – розповідає Монгол. – Починаючи з 2 квітня усе записую – те, що бачу своїми очима. Іноді збираємося вдома, щось зачитую, щось самі читають… Нічого не хочу згадувати. Ні найтепліше, ні найхолодніше».
Перші разі повернення у «мирний» світ людей, для яких немає війни, ранили, та з часом стало байдуже. «Ну нема війни – то й нема, живіть собі. Мені, чесне слово, є за кого воювати, я чітко знаю, чого я тут. Я настільки обмежив коло спілкування – можна сказати, до двох-трьох людей. Тих, хто цього всього не бачили, не знають, ще й люблять поумнічати, розказати, як треба – їх для мене немає», – каже боєць.
Після війни планує відрити свій бізнес із товаришем з Дніпра: «У нього своя фабрика пошиття одягу, продаж. Ми по «волонтерці» з ним познайомилися, завжди хороші знижки робив…» Та зізнається: не проти б виїхати за кордон – надто втомили розчарування.
Попри те, він натхненно чавить у бутлі виноград і кличе на дегустацію напою – за два місяці в Конотоп. А на дозвіллі розважається іграми в танчики – їх та моделі іншої військової техніки навчилися майструвати у сусідньому Кримському. Каже, на подарунок семирічному синові, та поки до зустрічі з родиною далеко, акуратно виставляє колону на піщаному насипу…
Такі вони, захисники України – різні, кожен із своєю історією. Але Україна на всіх одна. І у них, і у нас. Тому й захищати її мусимо разом. Воїни на фронті, а ми тут: https://goo.gl/SrkVJs
Фонд «Повернись живим»
