Коли розпочалася антитерористична операція на Сході України, Андрій Тарасюк у складі окремого вертолітного загону виконував миротворчу місію в Ліберії. Був кулеметником, обороняв базовий табір українських військовослужбовців на африканському континенті. Тоді звістку про початок АТО українці сприйняли по-різному. Більшість – із хвилюванням і переживанням за ситуацію в Україні. Проте були й з іншими поглядами.

  – У Ліберії дивилися переважно супутникові канали. Частіше російські, адже з українських транслювалися лише одиниці. У загоні служили хлопці з різних областей України. Вихідці зі Сходу та Півдня сильно піддалися впливу російської пропаганди і спочатку реально вірили кремлівській лякалці про «бандерівців», які на танках їдуть нищити російськомовних мешканців Донбасу, – пригадує Андрій. – Командування загону провело загальні збори. Мені довелося виступити від імені військовослужбовців служби за контрактом та заспокоїти колег. Достовірну інформацію почали дізнаватися із вітчизняних ЗМІ. Згодом порозумілися і навіть усі разом з Ліберії матеріально допомагали рідним перших полеглих у цій неоголошеній війні героїв.

  З Африки до рідного Бердичева Андрій Тарасюк повернувся в серпні 2014 року. Радів поверненню і не уявляв, як швидко закінчиться його спокійна служба… До бригади якраз прибували мобілізовані військовослужбовці 2-ї та 3-ї черг мобілізації. Люди різні: хтось раніше служив у війську, а хтось – ні. Одні тримали в руках міномет ще за радянських часів, другі – піхотинці, танкісти… Якось командир бригади полковник Андрій Маліновський викликав старшого прапорщика Тарасюка до себе і поставив старшині конкретне завдання – підготувати новоприбулих до армійського середовища, допомогти відновити армійські знання та опанувати нову спеціальність. «Ця робота лягає і на твої плечі, Андрію! Треба зробити з них артилеристів», – сказав комбриг. Тарасюк від відповідальних завдань ніколи не ухилявся. Приклав руку до скроні, відповів: «Слухаюсь!» та приступив до роботи. Офіцер каже, що саме той період для нього особливо пам’ятний.

  – Тоді по-справжньому почалося відродження ракетних військ та артилерії. Щоб навчати артилеристів, у бригаду повернувся полковник Іван Лісовий, який близько десяти років перебував на пенсії. Він – колишній начальник артилерії Північного оперативного командування. З початком війни пішов захищати рідну землю. Добровольцем. Спеціаліст і командир від Бога. Нині вже генерал-майор. Підставив плече допомоги і колишній наш комбриг полковник Анатолій Клочко, – розповідає Андрій Тарасюк. – Скажу відверто, мобільна група, яку очолив генерал Лісовий, по суті і створила нові артилерійські війська України. На полігонах не вщухали залпи реактивних систем, бойові обслуги день за днем нарощували «м’язи», вчорашні вчителі, фермери і підприємці ставали справжніми вояками. Бригаду «зібрали» в похід. Із серпня по грудень 2014-го ми сформували кілька нових артдивізіонів. У найвідповідальніші моменти активної фази бойових дій бердичівські артилеристи не підвели, громили противника на всіх напрямках…

  У зону проведення антитерористичної операції старший прапорщик Андрій Тарасюк вперше прибув у грудні 2014 року. Згодом таких відряджень було ще декілька. Загалом на Сході України він виконував завдання впродовж усього 2015 року. Перші дні були найважчими. Побував у всіх пунктах дислокації бердичівських гармашів, підтримував хлопців і як головний сержант вирішував їхні проблемні питання. Таких, як він, можна сміливо назвати батьком для підлеглих, адже там, на передовій, відповідав за навченість і вишкіл та опікувався побутом особового складу. Були моменти, коли допомагав здійснювати вогневу підтримку іншим підрозділам та коригувати вогонь. А бойової роботи вистачало. Особливо на Донецькому напрямку. Коли ворожа орда сунула на бійців ротних і батальйонних тактичних груп, вони постійно просили підтримки. Наші артилеристи за лічені хвилини висувалися в потрібне місце та нищили російських зайд та колабораціоністів.

  Одним із найнебезпечніших епізодів війни для артилеристів з Бердичева стали події в Дебальцевому в лютому 2015 року, коли російсько-терористичні війська намагалися взяти в кільце угруповання Збройних Сил України.

  – Ми прикривали відхід з так званого Дебальцівського мішка воїнів 128-ї гірсько-піхотної бригади із Закарпаття. Тоді в нашій військовій частині була сформована маневрена мобільна артилерійська група – зведений підрозділ ствольної та реактивної артилерії. Це була ідея нашого командира. Унікальність групи полягала в тому, що хлопці застосовували різні комбінації при стрільбі по противнику. Великих втрат від неї зазнали найманці і російські окупанти, – розповів головний старшина.

  Упродовж року Андрієві Тарасюку довелося неодноразово спілкуватися з населенням зони АТО. Спочатку люди до українських воїнів ставилися не надто привітно, але з часом ситуація змінилася. Артилеристи допомагали всім, ділилися хлібом та водою, роздавали харчові набори, влаштовували концерти. Селяни зрозуміли: на таку жертовність здатні тільки люди з доброю душею та добрими намірами. Андрій каже, що тоді гармашам вдалося назавжди розвіяти міф про «лютих укрів».

  – Пам’ятаю, як у селі Підгороднє впродовж кількох діб не було жодної душі. Село наче вимерло. Місцеві поховалися. Як потім з’ясувалося, селяни дуже боялися приїзду вояків «Правого сектору». 5 липня 2015 року, це день створення бригади, ми організували святковий концерт, долучили жителів, і вони із задоволенням танцювали і підспівували музикантам. На їхнє прохання ми допомогли з пасажирським автобусом, на якому люди добиралися в райцентр, – усміхається Тарасюк. – А в населеному пункті Бахмутське взяли шефство над місцевою школою і дитячим садочком. Відремонтували класи та оздобили стіни приміщень різними малюнками на радість дітям. Ті, своєю чергою, пригощали нас випічкою, приготовленою власноруч. У травні 2016 року малеча гостювала в нас у Бердичеві та відпочивала в дитячому таборі «Відкрите серце».

  За успішно виконані завдання в районі проведення антитерористичної операції старший прапорщик Тарасюк отримав цінний подарунок – годинник від Міністра оборони України генерала армії Степана Полторака. Нагороду вручили просто на передовій.

  За словами Андрія, у його службових успіхах є заслуга ще двох людей – його прекрасної дружини, яка у всьому підтримує, та доньки. До речі, вони також військовослужбовці. У них він бачить свій надійний тил.

Ігор ПАРУБСЬКИЙ,
Олег СУШИНСЬКИЙ