Ті, кому одного разу довелося потрапити в нещадне жерло Афганістану, не люблять згадувати локальні події, що розтягнулися на десять років і довгі кілометри від Кабула. А на запитання журналістів афганці відповідають коротко, не заглиблюючись в подробиці, - розповідає novograd.city.

  Щоб розповісти вам історію цього звичайного чоловіка, довелося добряче попрацювати, щоб він зміг повернутися до спогадів про бойову юність, загиблих товаришів, підриви, перший досвід поводження з вогнепальною зброєю і неправдиві рядки листів до мами: "У мене все в порядку".

  Він не воював в класичному значенні цього слова, і всього декілька разів брав зброю до рук, щоб відстрілятись. Він був водієм. Простим водієм, який їздив то на початку, то в кінці колони, доставляючи усім військовим харчі, боєприпаси, пальне та інші вкрай важливі речі для виживання. За усім маршрутом їх супроводжували вертольоти, а в найнебезпечніших місцях були блокпости радянських військових, щоб попередити напади та обстріли колони.

  В афганській столиці

  Це був самий розпал війни. Тоді ще молоді хлопці не знали, що вже через чотири роки радянські війська з території республіки будуть виведені, та й сама ситуація, яка розпалювалася чи то від палючого афганського сонця, чи то від вибухів бойових снарядів навіть не натякала на завершення кампанії.

 – Кабул був великою базою. Звідси нас розкидали по всій території Афганістану, де велися бойові дії. Я залишився в цьому місті в окремій роті важких машин – трали й мази-537, – почав Володимир. – До останнього не знав, куди нас, 18-літніх пацанів, везуть після "учебки". Сказали, що їдемо в Дніпропетровськ (нині Дніпро). Лише коли прилетіли в Ташкент, зрозуміли, де служитимемо. Тоді страху не було взагалі, може, в силу віку або тому, що не розуміли, куди потрапили. Коли не знаєш, що тебе чекає, то не можеш оцінити всієї небезпеки ситуації та здається, що тебе біда точно не наздожене.

  Коли, зрозумів, що це війна

  Усвідомлення прийшло пізніше, коли доводилося виїжджати на машинах, у складі колони вантажних автомобілів.

  – Ми возили трали й танки, пальне, харчі та набої, – знехотя розповідає Володимир. – Під час першого мого виїзду ми везли дембелів, так званий дембельський рейс. На нас напала банда духів і почала стріляти. Тоді я й зрозумів, що все серйозно. Але чоловік, що сидів поруч, почав кричати: "Не зупиняйся, синку, більше газу. Зупинишся – всі помремо". Дякувати Богу тоді обійшлось без поранень і жертв.

  Так і настало розуміння, що це війна. 18-річних хлопчаків огорнув страх. Його намагалися відганяти, розповідаючи один одному веселі історії, – лише б не мовчати, інакше з глузду з'їхати можна. Однак ночами жах піднімав хлопців у холодному поту, в обід забирав апетит, викликаючи люту ненависть до супротивника, але не до рідної держави, яка їх, ще зовсім "необстріляних" молодих пацанів, відправила в саме пекло війни.

  Про службу

  – Ми практично увесь час були в дорозі, – згадує Володимир. – Привезли вантаж, заправились, замінили масло і знову в дорогу.

  У коліні їздило в середньому 10 автомобілів, які зупинялись лише там, де були блокпости своїх. Швидкість у машин різна, і бувало таке, що відстань між автівками досягала до кілометра.

  – Був випадок, для когось смішний, а для нас не дуже. Молодий лейтенант, який прийшов до нас у частину, вирішив проявити себе. Близько двох тижнів він підіймав нас по тривозі щоранку, примушував одягати повне спорядження (його вага близько 30 кг): бронежилет, каску, автомат, штик-ніж, флягу для води та ще деякі дрібниці й наказував бігати в гори й назад.

  Про поранення

  Це був звичайний день 1986 року. Звичним шляхом колона радянської бронетехніки рухалася вже знайомим маршрутом. Машина, в якій їхав Володимир, в довгому автомобільному строю була далеко не першою. За традицією, щоб хоч трохи захистити себе, повісив на дверцята бронежилет, перевірив автомат, поклав так, щоб зручно було схопити. Навколо все дихало спокоєм. Місцевість знайома, а значить, ніщо не могло віщувати біди. На малому перевалі раптово налетіла банда духів і почала стріляти.

  – Мене зачепив осколок із сусідньої машини, в яку влучили із зенітки, а як виявилось потім, ще й контузило. Весь бій тривав недовго, але кожна секунда залишилась в пам’яті. Уже коли проскочили засідку, зупинились, щоб перев’язати рани і подивитись, що в кого не так. Мене одразу завезли в госпіталь, де пролежав п’ять місяців. Це сталось практично через рік, як я приїхав в Афганістан, – повільно вимовляючи кожне слово, розповідає чоловік.

  Саме тоді, коли Володя лежав в госпіталі, його мама і дізналась, де насправді служить син.

  – Я ж їй нічого не говорив, писав регулярно листи. Коли лежав в госпіталі, не міг робити цього фізично – весь час під крапельницями.

  Не отримавши листа від сина, жінка подалась до військкомату. І лише після сварок їй сказали, де насправді її син.

  Після тривалого госпітального турне Володимира перевели дослужувати в Ашгабат, а потім демобілізували на Батьківщину.

  Після того

  Період адаптації після Афганістану був дуже тяжким.

  – Вночі постійно схоплювався з ліжка. Навіть було таке, я цього не пам’ятаю, мама розповіла, що прокинувшись вночі, пішов до кладовища на Чехова і повернувся назад. Щоб перебороти наслідки війни, влаштувався на роботу, адже потрібно було щось робити, щоб забувати про все і щоб не спитися.

  Спершу чоловік працював у райДСУ, потім водієм у міському відділі культури, після того 20 років був на "Машзаводі", потім пішов працювати на "Техну", де працює 10 років.

  Одружений, має двох доньок. Досі мешкає в гуртожитку, хоча минуло 30 років після виводу військ.

  Тих, хто колись пройшов Афганістан, сьогодні невипадково називають "бойовим братством", тому що, як і там, в спекотних пісках, вони вдома продовжують підтримувати один одного. Війна зближує, змушує стояти грудьми за товариша, допомагати у скрутну хвилину. У Володимира Волобуєва  є бойовий побратим Юрій Панфелюк, з яким разом їздили в колоні. За традицією вони збираються щороку 15 лютого, щоб пом’янути ще двох товаришів, з яким пройшли навчання і їздили під палючим сонцем Афганістану.

Джерело: novograd.city

 Новини Житомира