Не міг Юрій лишатися байдужим і до тих, хто повертався до рідного дому покаліченим війною чи в труні, а таких з його рідного села, що на Полтавщині, чимало.

  «Хіба я не такий як всі нормальні чоловіки: руки-ноги є, тримати зброю можу, пішов у військкомат та й попросився у бойовий підрозділ» - згадує, як прийняв важливе для себе рішення чоловік. Так він опинився в одному із механізованих підрозділів нашої бригади, і нині боронить Україну на Світлодарській дузі.

   Рудобородий чоловік проводить своїми володіннями - кам’яними та готовими до бою укріпленнями: «тут потрібно перебігти, тут присядки слід перейти, а там машиною їздити не можна – «птурист» працює, тому масксіткою затягнули, щоб менше бачив».

  Повар-кондитер, офіціант-бармен, інкасатор, технік-електрик на охоронній фірмі, а по військовій спеціальності - пожежник-распіраторник. «У всьому хотів себе спробувати» - посміхаючись каже Юрій, перерахувавши свої професії. Тепер він ще й вправно володіє будь-яким піхотним озброєнням свого відділення, і не тільки.

  Попри свій поважний вік, 58-річний батько нашого воїна також «рвався» на війну, але вся родина вмовили дідуся «дати дорогу молодим». «Я за нас обох відслужу, - мовив Юрій. – Головне, щоб Вашим онукам і моїм дітям не довелося воювати». Слова рішуче налаштованого сина кольнули десь глибоко, очі намокли, в грудях стислося: «Мій син воюватиме… Буде там, звідки часто не повертаються… Можливо вбиватиме…» - роїлось в сивочолій голові. Проте, добре розумів сина, адже він – чоловік, і по-іншому не може.

  Не дивлячись на те, що з Юриного селища якась частина чоловіків воює, а хтось на заробітках в Європі, стверджувати, що кількість людей в селі зменшилась, не можна, адже з окупованих російськими терористами територій Донецької та Луганської областей приїхали переселенці. «Різні серед них є люди: є такі, що працюють та живуть по-совісті, є такі, що на москаликів по своїй натурі схожі: «я із горада, а ви тут сєло…», - згадує хлопець слова де-яких. Переважна більшість біженців ще мали надію повернутися до своїх домівок. Втім коли де-хто з них приїжджає в Донецьк провідати власну квартиру в елітному районі, а в ній або живуть уже «місцеві» російські найманці, або окрім обідраних стін нічого не лишилося, то повертатися не те що немає бажання, а й нікуди.

  Нарікань до переселенців з Донеччини полтавчани не мають, адже, як каже Юрій: «всі ми українці, і якщо не будемо допомагати одне-одному, а повернемося спиною в скрутну годину, то не буде українського народу та країни взагалі. Це аналогічне тому, якщо всі займуть позицію «за кого там воювати!?».

  До сидячого в кріслі перед телевізором чи монітором лептопа «громадянина» свобода сама не прийде, її потрібно виборювати – терпляче, настирливо та зі зброєю в руках, а не вимолюючи її у ворога. Наш ворог розуміє лише мову сили!

 Новини Житомира