Токарів, початок села. Біля хвіртки нас привітно зустріла пані Надія. Біля самісінького порога похизувалася чудовим виноградником. На цьому місці хто тільки не намагався посадити виноград, проте нікому не вдавалося. Лише її старший син Володимир з першої спроби, за своєю особливою технологією, зумів висадити кущ. Навіть досі саджанець рясно родить. Цей виноград дуже особливий для всієї сім'ї, щодня нагадує рідним про Вову, якого ось вже п’ять років, як немає поряд, - розповідає novograd.city.

  Ми зайшли до будинку. У дальньому кутку однієї з кімнат на нас серйозним поглядом дивиться Володимир – його фотокартки стоять на поличці.

  Надія та Микола Степанюки мають шістьох онуків. Тому в цьому будинку дитячий сміх не стихає, а запах свіжоспечених пиріжків манить ще знадвору.

  Надія Василівна родом з Коростенського району, закінчила вісім класів. Опісля поїхала до Києва і влаштувалася продавцем. Саме там через п’ять років зустріла майбутнього чоловіка, Миколу. Він теж прибув до столиці в пошуках кращої долі, сам з Хмельницької області. Закінчивши 11 класів, три роки служив у Миколаєві на корабельних установках. У Києві Микола працював слюсарем-сантехніком на заводі "Арсенал". Саме в столиці у подружжя народився первісток, Володимир, що став прикладом мужності, підтримки та опори.

  Микола Дмитрович мав отримати квартиру від заводу, але через рік після одруження родина вирішила переїхати до батьків пані Надії. У Токарів доля завела їх пізніше, 1983-го, тоді Надії було 28, а Микола – на 5 років старший. На той час подружжя мало вже трьох діток. Навесні від колгоспу родина отримала помешкання, через деякий час зробили ремонт. Саме у цьому затишному будинку виросли всі четверо дітей, а зараз сюди радо приїздять онуки.

  Пані Надія провела нас просторими кімнатами. У коридорі над дверима висять чотири портрети. Сини Володимир, Юрій, Петро та донька Юлія – всі мають власні родини, шкода, що старший брат спостерігає за ними лише з фото.

  Володимир закінчив Токарівську школу й поїхав навчатися на електрика. Згодом зрозумів, що ця спеціальність не для нього. Відслуживши два роки в армії, пішов працювати на будівництво. Бригадир навчив його всього, що знав, тому Володя став чи не найкращим слюсарем-сантехніком. Майже десять років віддавши цій роботі, чи то від втоми, чи то в пошуках чогось кращого, хлопець влаштувався охоронцем і працював аж до мобілізації.

  "Вова – найхазяйновитіший, усе по господарству допомагав: і помиє, і почистить, і посапає. Навіть дівчина так не допоможе, як умів син. Колись перед Великоднем, а в селі ж купа роботи, ми були на фермі, то він усе довів до ладу, не вмів сидіти без діла", – з гордістю каже мати.

  "Вова не любив ходити у клуб, йому краще було вдома погосподарювати. Я добре пам’ятаю, як одного разу знайомив попросив його піти з ним в сусіднє село на танці. Вовка погодився. І, як це часто там буває, товариш зчепився з кимось із села, та коли діло дійшло до бійки, він просто втік, залишивши Вову самого. Наш син не був із тих, хто тікає, ніколи так не робив, саме тому він тоді залишився і був готовим дати відсіч кожному. Проте його за сміливість вирішили не чіпати", – згадує батько сімейства.

  Слідом за старшим братом Юрій та Петро теж пробували себе у будівельній справі. Юра народився 1979 року, відразу після школи пішов навчатися за спеціальністю "Монтажник, слюсар-сантехнік, зварювальник". Затим була служба в Миргороді. Військове життя сподобалось хлопцеві, тож він вирішив підписати контракт, служив у батальйоні зв’язку 30-ї ОМБр. Під час служби довелося побувати в Лівані. У 2001 році звільнився та подався на заробітки, лише у 2014-му оселився у Новограді та одружився.

  "Я до 60 років працював на тракторі. Хлопців навчав усього, що знадобиться в господарстві. Юрко ще з дитинства завжди тікав до мене на поле, – з усмішкою каже пан Микола. – У хаті його зачиняли, а він усе одно знаходив вихід. Біжить на поле або під їдальню, сяде та й питає в усіх, чи мене раптом не бачили".

  Петро закінчив 11 класів в армію за станом здоров’я не пішов. Він багато спілкувався з Вовою, саме з ним пішов працювати на будівництво. Потім влаштувався водієм у столичну фірму. З Києва до Новограда повернувся 2015-го. Нині працює водієм на хлібозаводі. Ця робота припала йому до душі найбільше, адже з дитинства любив машини.

  Юлія – наймолодша в сім'ї, народилася 1988 року в Токареві. Після школи пішла навчатися на швачку, опісля присвятила себе родині, має троє діток.

  "Усі наші хлопці чомусь довго шукали собі другу половинку, – розповідає пані Надія. – Серед хлопців Юра перший одружився, шкода лише, що Вова так і не встиг на весілля. За ним, 2018-го, – Петро, тоді йому вже виповнилося 36".

  Юрій та Оксана розписалися 2 серпня 2014 року, а вже через 4 дні, розгублені та налякані, вони сиділи біля штабу 30-ї бригади в очікуванні хоч якихось новин про Володимира. Вони не могли повірити сепаратистам, які запевняли, що Вови більше немає, не могли й не хотіли. Уже наступного дня їм теж довелося побачити злощасне відео. Юра й Оксана від розпачу кілька разів зупиняли його, перемотували назад та знову й знову вдивлялися в закривавлене обличчя. Наче одяг Вови, але обличчя важко було роздивитися. Друге відео, викладене в YouTube, розставило всі крапки над "і" – це він.

  Згодом рідні дізналися, що Володимир вижив у тому бою, його поранило лише у ногу. Він телефонував товаришам у паніці, не знаючи, що робити далі. Він хотів урятувати Чечета, однак загинули обоє… Їх просто добили… Рідні, дізнавшись про це, були розбиті горем.

  Про загиблих на 43 блокпосту чотирьох бійців 30 ОМБр тоді знали багато. Їхні рідні спілкувалися з журналістами, намагалися відшукати правду в усьому тому хаосі. Сім'ям довелося щодня переживати один і той же біль знову. Вони хотіли одного – справедливості, щоб усі люди знали, за що загинули їхні сини, брати, чоловіки. З серпня по грудень вони бачилися чи не щодня, їх головною метою було з’ясувати, як саме загинули хлопці, та забрати тіла.

  Петрові довелося побачити найбільше. Хоч Юра ніколи не лишався осторонь пошуків брата, проте за тілом їхав саме Петя. У Запоріжжі, стоячи біля труни Вови, він наважився зробити найстрашніше – зазирнути у чорний, оповитий страшенним запахом, мішок. Петро хотів переконатися, що везе додому рідні кістки, і був певен, що навіть по самісінькому черепу впізнає рідну душу. І коли віз останки додому, і коли ховали брата, і опісля майже тиждень дощило… Він просто не встиг пожити…

  Після розмови Юрій показав нам унікальне відео, де його донечка цілує зовсім незнайомого для неї дядька Володимира. Дівчинці усього три, вона жодного разу його не бачила і попри свій вік не може поки усвідомити увесь біль втрати, але саме вона першою біжить на кладовище і цілує свого дядю Вову. Рідні лиш дивуються, бо дівчинку цього ніхто не вчив, ніхто нічого поки не розповідав. Вона сама все знає. Невже буває такий зв'язок?

  Після загибелі Володимира батько Микола написав вірша. Історія його створення трохи містична, адже до цього чоловік жодного разу не брався за поезію. 

  – Якось працював на подвір'ї, кинув усе, взяв аркуш паперу, ручку і почав писати, – каже пан Микола. – Просто писав, не задумуючись, ніби мені хтось надиктовував, і так кілька разів. Пораюсь собі, а потім раптом сідаю – і рядки самі лягають на аркуш.

  Від окремих слів, написаних спонтанно, мороз йде по шкірі.

  ...Мамо моя рідна, за тобою скучив,
більш ніколи не побачу твої рідні руки...

  Батьковими руками до рідних ніби звернувся сам Володимир. Назва вірша говорить сама за себе – "Сповідь сина до батьків".

  Маленький, трохи зім'ятий аркуш паперу, бережуть у родині Степанюків, як сімейну реліквію. Надія Василівна дбайливо складає листочок у кілька разів і кладе назад до серванта. Вона з непоказною зажурою дивиться у вікно, де вже починає зеленіти листячко винограду, що посадив її Володя... 

Новини Житомира