"КУПИ ПРАПОР УКРАЇНИ. І ЯКЩО ЗАЛИШИТЬСЯ РЕШТА - ГУМОВІ КАПЦІ"

  - На початку війни ваші батько та дядько пішли до лав 95 окремої Житомирської десантно-штурмової бригади, а ви почали допомагати рідним як волонтер. Пам’ятаєте свою першу поїздку на фронт до них?

  - Насправді мій перший приїзд до них був не на фронт, а у Харківський військовий шпиталь. У бою під Слов’янськом мій дядько був поранений у ногу, а батька контузило. Що таке контузія, я тоді ще взагалі не розумів, тому дорогою до Харкова хвилювався, гуглив, читав… І лише коли приїхав у госпіталь – зрозумів, що з батьком все більш-менш нормально.

  Коли я запитав батька чи є у шпиталі поранені бійці, рідні яких не мають змоги до них приїхати, тато завів мене у палату до Влада Кузнєцова. Ця зустріч кардинально змінила все моє життя. У палаті лежав молодий хлопчина та скляним поглядом дивився у вікно. Він був у одних трусах, все його тіло було в зеленці, а культя правої руки була перемотана бинтами. У нього не було кисті.

  Ось переді мною лежить хлопець мого віку, боєць, який реально втратив частину руки. А ось стою я – здоровий… І не знаю, що йому сказати, з чого почати… Тому я почав з питання: чи потрібна йому допомога та що конкретно йому необхідно. Він був у одних трусах! Але у відповідь на моє запитання він мене попросив: "Мені, якщо можна, купи прапор України. І, якщо залишиться решта – резинові капці". Все! Ось так людина розставила пріоритети, і ані одягу не попросила купити, ані чашки – нічого з того, що йому просто необхідно було. У мене мову тоді відібрало. І я зрозумів для себе на майбутнє, що не треба ніяких запитань: треба просто їхати та купувати те, що бійцям потрібно, щоб вони почували себе нормально.

  Харківський шпиталь розташований найближче до фронту, і на початку війни там була жорстка політика – всередину пропускали тільки родичів. Небайдужі люди, які хотіли допомогти бійцям, потрапити до них зазвичай не могли. Я був родичем, мав змогу відвідувати батька та дядька, тому, поки така можливість у мене була – я вирішив налагодити контакти з керівництвом шпиталю. Хотів, щоб якусь частину людей, які хочуть та мають змогу допомагати, можна було пропускати, щоб можливо було створити невеличкий волонтерський пункт. Я взяв друзів своїх, підключилася Ярина з харківської організації "Сестри милосердя", і я пішов до заступника начальника шпиталю. Ми поспілкувалися – і людей запустили всередину, на території шпиталю вже з’явився волонтерський пункт, допомогу бійцям вдалося систематизувати.

  Батька і дядька тим часом перевели у шпиталь у Київ. Тут також було дуже багато бійців, і всі вони розповідали, чого не вистачає на фронті… Тоді разом з друзями, а потім і через Facebook, ми почали організовувати адресну допомогу конкретно у підрозділи. Одним з цих підрозділів стала, звичайно, 95 бригада, у якій служили мої рідні.

  -Ваші родичі повернулися на фронт після лікування?

  -Батько повернувся. Більше того, згодом він знову пішов до ЗСУ і відслужив ще одну хвилю мобілізації. В результаті він дві хвилі пройшов – другу та шосту.

  -Вперше на Схід ви поїхали у його підрозділ?

  -Так, але мої рідні тоді ще були у шпиталі. У них та їхніх побратимів виникла проблема: під час евакуації їхні документи та особисті речі залишилися у базовому таборі бригади біля Слов’янська, у Ювілейному. Документи необхідно було забрати.

  Це був липень 2014 року. Я подзвонив тоді своєму другу Павлу, спитав його, де шукати автобуси, як можна до щойно звільненого Слов’янська дістатися. А він сказав: "Збирайся, зараз їдемо". І ми на його машині, втрьох з ще одним нашим другом, поїхали на Донбас.

  Блокпости, монументальні дядьки у броніках… Все було як у кіно, тільки у реальності. Незрозуміло було, що відбувається, незрозуміло, де наші, а де – ні. Адже всі по-різному були одягнені! "Може, це ми вже на сєпарський блокпост заїхали?" - інколи розмірковував я. А ще я тоді вперше у житті побачив АГС. І подумав: нічого собі!

  Десантник Олександр Погребиський: Мене поставили на посаду головного сержанта гранатометного взводу, але взводу у мене спочатку не було. Я сам і заряджав АГС, і наводився, і стріляв 02

  Ми дісталися до Ювілейного, забрали звідти документи та речі, перетрусивши їх, щоб там ніякі набої не завалялися - адже нам потрібно було їхати через блокпости. І вирушили назад… Такою була моя перша поїздка.

  Потім була велика потреба у допомозі фронту, і їздити туди ми почали постійно. Намагалися підтримувати не тільки 95 бригаду, а й хлопців з інших підрозділів, які просили про необхідні їм речі. Наша група друзів-волонтерів не була великим благодійним фондом, однак ми допомагали як могли. Порахували, наприклад, що комплектуючі до натівських аптечок дешевше купувати у Польщі – і мій друг, який живе там, відправляв нам все звідти. Вже в Україні ми закупали підсумки, які шили у нас, і складали аптечки. З собою на Схід ми брали людину, яка проводила бійцям інструктаж безпосередньо перед тим, як ми віддавали їм свій вантаж.

  "ПОКИ НЕ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА, МОТИВАЦІЇ СЛУЖИТИ У МЕНЕ НЕ БУЛО"

  -Як ви ухвалили рішення йти в армію?

  -У 2015 році прийшло розуміння, що великої необхідності у допомозі нашої групи більше немає. Левову частку речей бійцям ми вже відправляли. Навіщо ганяти машину, у підрозділах вже є люди, яким ми довіряємо, люди, які можуть отримати все на пошті? Навіщо витрачати зайві кошти на паливо? Зрозуміло, що це романтика – приїхати до хлопців і провести час із ними на війні... Але я вирішив просто піти на службу.

  -Рідні не відмовляли?

  -Відмовляли. І навіть хлопці, до яких ми приїздили, казали: "Навіщо? Ти більше роботи зробиш, якщо будеш залишатися у тилу". Можливо, піти в армію егоїстично було з мого боку. Однак свою роль зіграла чоловіча натура. Чому інші мають віддавати свій борг Батьківщині, а я – ні? Чим я кращий за них? Чим я кращий за Влада Кузнєцова, який втратив частину руки?

  -Ви вирішили на контракт піти чи по мобілізації?

  -Я пішов на контракт. Мені дали відношення у 95 бригаді, і з ним у руках я прийшов у військовий комісаріат та спитав, що від мене необхідно. Мені пояснили, який потрібен пакет документів, і близько місяця я збирав довідки та характеристики, проходив медичні огляди…

  Маю зізнатися, що до цього я був одним з тих людей, які під час кожного призову заносили певну суму грошей, щоб не йти до армії.

  -Але вас при цьому не визнавали до війни непридатним за станом здоров’я – наприклад, через плоскостопість?

  -Ні, мою справу просто відкладали куди подалі і не чіпали мене. Я закінчив університет, мав роботу за фахом – поки не почалася війна, мотивації та моральної потреби служити у мене не було.

  Тому коли у 2015 я прийшов у військкомат вже з необхідним пакетом документів і там почали шукати мою справу – її не знайшли у загальній картотеці. Тоді ми пішли у якийсь інший кабінет, де на окремій полиці у шафі лежали справи таких чуваків, як я. Жіночка-діловод знайшла мою справу, дістала її, взяла у руки і каже воєнкому: "Так він же ж… Ну… Якби…"

  -Заплатив же ж!

  -Так. А я кажу: "Ні, це було тоді. Зараз все інакше". Я оформився та пішов на службу. Дещо я вже вмів, тому що коли бував на фронті як волонтер – інколи залишався на кілька днів, "підвойовував". Я знав, як користуватися автоматом, як користуватися гранатометом…

  -Але 95 – це десант. Невже там не було якихось особливих тестів на "профпридатність", не було особливої тривалої підготовки?

  -На той час, коли я йшов – не було. Зараз обов’язковим є проходження навчання у центрі для десантно-штурмових військ. Це як мінімум три місяці! Але тоді цього не вимагали.

  "У НАШІЙ РОБОТІ НЕ БУЛО НІЯКОЇ СИСТЕМИ – ДЛЯ ТОГО, ЩОБ НАШІ ДІЇ НЕМОЖЛИВО БУЛО ПЕРЕДБАЧИТИ"

  -На яку посаду ви прийшли?

  -Я був помічником гранатометника.

  -Другим номером на АГС?

  -Ні, тоді щ е на РПГ.

  Коли я прийшов на службу, наш підрозділ вивели з Авдіївки, і хлопці знову були у Ювілейному. Першим нашим завданням стала боротьба з контрабандою – за наказом Верховного Головнокомандувача до неї залучали десантні підрозділи. Залучили до такої роботи і нас. Було це під Верхньоторецьким. Ми там каталися, чергували у посадках, встановлювали тимчасові блокпости. У нашій роботі не було ніякої системи – для того, щоб наші дії неможливо було передбачити. Постійно різні групи працювали у різних місцях та в різний час. І постійно затримували вантажівки з незаконними вантажами.

  -А що везли здебільшого?

  -Продукти, будівельні матеріали, галантерею…

  -Доводилося стикатися з тим, що до контрабанди були причетні наші військові?

 -Ні. Але у нас були деякі незрозумілі ситуації з прикордонниками. Інколи нам навіть намагалися погрожувати, але це різко обрубалося, бо підрозділ у нас бойовий. Ми не хлопчики для биття. Ми виконуємо поставлені перед нами завдання і виконаємо їх – неважливо, чи заважаємо ми комусь при цьому.

  -Ви затримували безпосередньо тих, хто віз контрабанду - і…? Передавали їх поліції?

  -Ми доправляли їх до митної служби, яка все це оформлювала. Були там присутні і співробітники поліції. У нас ця точка мала назву "Вітерець" - туди всіх затриманих звозили разом із вантажем, який описувався. Потім контрабандистам виписувалися якісь адміністративні правопорушення.

  -…І вони сплачували невеликі штрафи.

  -Так. Якщо чесно – ми більше "на испуг" брали, більше лякали, ніж затримання передбачало якусь серйозну юридичну відповідальність. Деякі підрозділи типу 79 навіть не витримували – і тоді ставалися різні "непередбачувані обставини" з вантажем контрабандистів…

  -Але затримували ви все одно, мабуть, постійно одних і тих самих людей?

  -Так і було… Ми попрацювали десь місяць в тому районі.

  Потім нас відправили на тактичні навчання у Житомир, а після цього – під Крим. Я був на Чонгарі. Підрозділ там провів майже 9 місяців, а я - десь 8, тому що нас завчасно відправили на підготовку до параду. У параді я участь брав у 2016 році.

  …Чесно кажучи, у небезпечних ситуаціях я частіше був під час волонтерства, ніж на службі. Тому не можу сказати, що я такий бойовик, що мамо рідна… Це буде неправда. Я просто виконував завдання, які переді мною ставили.

  Після Чонгару знову був полігон, де у нас були навчання з резервістами. Дуже круто, коли ти служиш у підрозділі, а резерв 1 черги – це бійці, до яких ти приїздив як волонтер, коли вони ще служили. "О-о-о, привіт! Може, тобі чимось допомогти?" - підколюють вони.

  Після цих навчань ми поїхали у Новгородське, під Горлівку – вже безпосередньо у зону АТО.

"ВЗВОДУ У МЕНЕ НЕ БУЛО. І КОМАНДИРА ВЗВОДУ НЕ БУЛО"

  -Ви там перейшли на посаду ТВО командира гранатометного взводу?

  -Я туди вже так їхав . Спочатку я отримав звання старшого солдата, і мене поставили на посаду головного сержанта гранатометного взводу у роті вогневої підтримки. Але у мене взводу не було. І командира взводу не було. Був один Володя Ткачов і ще водій був, здається. І все – це весь взвод, який мав складатися з 18 осіб.

  -Чому? Був такий некомплект у бригаді?

  -Рота вогневої підтримки тоді тільки формувалася, до цього її у батальйоні не було – була не окрема рота, а лише взводи вогневої підтримки у кожній роті. Але вона з’явилася, коли ми стали десантно-штурмовою бригадою. Змінився штат. Тому я такий взвод і прийняв, але потім людей ще набрали, привезли.

  Але спочатку я виконував сам і стрільбу, і заряджання, і наведення АГС… Все-все-все сам робив. Хлопці молоді коли приїхали, інколи жалілися: "Ох, так важко…" Я сміявся: "Я все це сам робив, не треба мені розповідати, як це важко".

  Буває, тут стріляєш, там біжиш заряджаєш, тягнеш стрічки з "огірками", тобто з ВОГами… Тут ящик, там бронік, тут автомат… І скоріше треба, все треба швидко! Бо бій іде. І чим раніше й точніше ти зможеш дати відповідь – тим краще.

  -Подобався АГС взагалі? Чи було бажання на початку служби стати, скажімо, снайпером або танкістом?

  -Ні, у мене не було таких романтичних бажань. Не було ніяких "хочу бути АГСником" чи "хочу бути снайпером". Формується нова рота? Немає людини? ОК! Я вмів АГС розбирати і збирати…

  Був у нас Народний Герой України із позивним Старий. Він у аеропорту був, дуже добре розуміється на АГС. І я ходив його просто з ранку до ночі діставав питаннями: як правильно наводитися, як вивірку прицілу робити, під яким кутом стріляти, що, як… Я просто людину задовбував! Але нічого. Він мене вивчив, все розповів - а далі я вже сам працював, хоч і не все одразу виходило.

  -Після Новгородського ви звільнилися з армії?

  -Так, і працював за своїм старим фахом. Я інженер-землевпорядник за освітою, а працював близько 4 років інженером-геодезистом. Людина, яка робить польові роботи і потім складає карти топографічні –  це я. І зараз ви логічно спитаєте: "А чому ти не пішов на корегувальника?"…

  -Спитаю чому ви, маючи вищу освіту, не пішли на офіцерські курси.

  -Бо я не ставив собі замету робити військову кар’єру. Краще нехай замість мене піде людина, яка більш вмотивована, і я не займатиму чуже місце.

  "БУДЬ-ЯКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ОБЕРЕ "БЕЖЕВЕНЬКИЙ" КОЛІР"

  -Яку участь ви брали у створенні нових казарм для українських військових?

  -Нас запросили до Міністерства оборони як волонтерську групу людей, яка могла незаангажовано оцінювати ситуацію, казати, як воно є насправді. Такі групи були не тільки по будівництву.

  Нам показали існуючі проекти житла для військових – візуалізації проектів, якісь креслення - та хотіли почути наші думки. Відверто кажучи, перші плани, які ми побачили – це був просто совок.

  -Які зміни відбулися у проектах завдяки обговоренню з волонтерами, завдяки вашим пропозиціям?

  -Ми змінили планування, змінили меблі. Додали нормальні матраци, на яких можна спати. Також ми змінили деякі оздоблювальні матеріали, у тому числі це стосується підлоги, яка чомусь спочатку була "з твердих порід дерев". Це дорого! У нас немає стільки коштів у державі. Я не знаю, чому так було – ми не розбиралися у цьому. Але поставили питання: а навіщо? Ми знайшли нормальний вихід. Ламінат промислової стійкості дешевший, але не гірший.

  Також ми змінили колір фасаду казарм, щоб будівлі мали естетичний вигляд, щоб була якась свіжість.

  -А якого кольору спочатку планувалося зробити фасад?

  -Він мав бути вишиванково-сіро-бежевенького кольору… Це у військових класика. Якщо запитати "який колір обираєте?" - я вам стовідсотково кажу, що будь-який військовий обере "бежевенький". "Давайте бежевенький або бежевенький".

  … Також ми зробили не загальні туалети з душовими у коридорах, а блочну систему та туалети у блоках. Зробили, щоб холодильник був у людей у блоці, щоб було де готувати, щоб стояв стіл нормальний, який можна розкласти та щось відсвяткувати – адже військові теж люди і мають право на це.

  Єдине, що нам не вдалося зробити, це збільшити ліжка, тому що їхній розмір прописаний у статуті. І ми просто не встигли – з тими темпами, що були. Треба було багато і одночасно скрізь будувати.

  Підрядники були абсолютно різні. Ми не займалися проведенням тендерів, не мали стосунку до фінансових питань. Цим займався замовник – територіальний квартирно-експлуатаційний центр МО. Але ми придивлялися до того, що у них відбувалося, і якщо були якісь речі – ми про це попереджали, писали про це у своїх звітах…

  Вся ця бюрократична система – як вітряні млини. Нас хотіли вижити неодноразово, багато палиць у колеса вставляли. Десь замовники намагалися змовитися з підрядниками, і ми заважали це зробити. Деякі підрядники дуже злі через це на нас. І не виключаю, що зараз у передвиборчий період вони повилазлять з якимись неймовірними історіями.

  Також ми розробили договір, який дозволяє МО в односторонньому порядку розірвати договір. Раніше цього не було.

  -Який відсоток гуртожитків вже вдалося здати в експлуатацію?

  -30% вже п обудовано. Я більше не маю стосунку до цієї справи, але слідкую. Ми цей маховик запустили і він далі працює – а ми слідкуємо.

  -А як справи із проблемним будівництвом для 93 ОМБр у Черкаському?

  -Були ми у Черкаському… І мені було сумно – там роботи не ведуться. Тихо, лише якась одна людина ходить – дивиться, напевно, щоб ніхто з будмайданчика нічого не вкрав.

  -Там договір із підрядником розірвали?

  -Мали розірвати, але я вже не знаю що там відбувається з юридичної точки зору. Але там підрядник затягував-затягував, і договір мав бути розірваний. Ми розірвали так договір у Новограді-Волинському - з підрядником, який виграв купу тендерів незрозумілим чином. Такі у нас чудові тендерні комісії…

  Взагалі, систему будівництва треба реформувати, так це не має працювати... Було б круто, якби далі військові самі будували для себе. Деякі об’єкти в нас будувала Державна спеціальна служба транспорту, яка вже входить до системи Міністерства оборони. Ці хлопці здали казарми у Кодаках, у Конотопі. І вони все роблять реально якісно та круто. Не відстають від графіку. З цими людьми приємно працювати!

 -Але у них, імовірно, немає потрібної для таких обсягів будівництва кількості людей та техніки.

  -Авжеж, щоб повністю закрити потребу - не вистачить. Але ми хотіли б, щоб розширювався цей штат. Можливо, щоб на якісь короткострокові контракти людей брали – якщо людина воювати не хоче, але вміє будувати та бажає Батьківщині допомогти. Чому б ні? Деякі казали мены, що це совок… Але ні, це не совок. У нас не дуже багата країна, і якщо є змога таким чином зекономити кошти – чому ні?

  "ЦЕ БУДЕ ЖЕСТЬ"

  -Мали якісь сумніви, коли ухвалювали рішення йти у політику? (43-й номер у списку Європейської солідарності, - ред.)

  -Ні, тому що політику треба змінювати. Ми постійно хочемо відповідальність перекласти на когось: "А я не хочу цими брудними справами займатися". Люди добрі, а інакше вони будуть завжди брудними! Або ми навчаємося, йдемо, змінюємо, і робимо ці справи менш брудними або небрудними - або ми постійно жаліємося і розповідаємо, як все фігово навколо нас. Інакше не буває в житті… Якщо ти працюєш – ти отримуєш зміни. Якщо сидиш і чекаєш – нічого не відбувається.

  Я ще студентом був кандидатом у депутати у місцеву раду…

  -Від якої партії, якщо не секрет?

  -"Українська платформа" - така була партія, теж демократична і проєвропейська на той час. Тому я з процесом знайомий трошки, громадською діяльністю займався і займаюсь. Знайомий з Іриною Геращенко, наприклад, і мені не соромно йти з такими людьми, як вона, у політику –я знаю, що вони допоможуть і навчать. Я і сам навчатимусь. Наступного року буду вступати у КІМО на міжнародну політику   – планував цьогоріч, але не встиг через передвиборчі перегони. Я інженер за першою освітою, але правові дисципліни мені все ж таки ближчі. Вчитися не пізно ніколи.

  Дивлюся, хто йде зараз у політику від деяких політичних сил – і розумію, що це буде жесть. Реально жесть. І треба, щоб цю жесть хтось звідти прибрав або не допустив… Тому і йду.

  -Той хлопець із харківського шпиталю, який втратив кисть руки, - ви згадували про нього на самому початку нашої розмови… Спілкуєтеся з ним зараз? Знаєте, як склалася його подальша доля?

  -Так, з Владом ми підтримуємо зв’язок. Він повернувся на контракт, продовжує службу і тепер працює у 199 навчальному центрі ДШВ. Зараз він закінчує офіцерські курси. Сподіваюся, скоро буде вже як офіцер навчати молоде покоління десантників.

   Валерія Бурлакова, "Цензор. НЕТ"

   Фото: Наталія Шаромова, "Цензор.НЕТ"

Джерело: censor.net.ua

Новини Житомира