Я вчився тоді у 5-ому класі. Гуляючи якось на перерві у шкільному дворі ми почули, що померла баба Катя. Тиха, скромна худенька трудівниця мешкала майже у центрі села, але, якось, на задвірку. Її старенька під соломою хатина тулилася до шкільного поля позаду школи. У той час подібних хат було немало. Але ця - особлива. У ній не було ні електрики, ні радіо. Коли заходила про це мова, наші односельці посміхалися та знизували плечима. Але за «дурну» бабу Катю ніхто не мав, оскільки цією обставиною починалося і закінчувалося її диватство.

  Через кілька годин після того, як бабу Катю санями повезли на цвинтар, селом пролетіла новина: в сільраду прийшов здаватися поліцай. Насправді, бистричанець Левандовський поліцаєм не був. При німцях громада його обрала старостою, оскільки його поважали за розум і чесність, і на цій посаді Левандовський прослужив до приходу червоної армії. А потім зник. Усі думали, що він утік разом із німцями, а згодом начисто забули.

  Як виявилося згодом, усі 25 років він просидів «на горищі» хати Катерини, кохання своєї юності, яка усі ці роки кормила, поїла та одягала його. Щоб не «спалити» свого чоловіка, вона обмежила будь-який рух біля домівки. Тому і відмовилася від світла та радіо, друзів та родичів. Згодом бідолаха розповідав, що просив Бога померти першим. Баба Катя мала б його поховати у коморі (долівка була глиняною). Але сталося інакше. Прийшлося здаватися.

  Звичайно, мова не про те, що він міг легалізуватися ще у 60-му, коли минув термін давності його «злочину», мова не про той переполох, який вчинився серед «правоохоронних» органів області, не про те, як гідно і гуманно поводили себе земляки-бистричанці на громадському суді, на який зігнали усе село, мова навіть не про те, що Левандовський дуже скоро помер, як на мене, не з туги за коханою, а від горілки, бо односельці поїли його несамовито…

  А про що ж мова? Звичайно, про любов. Адже днями був день святого Валентина. Зі пройдешнім святом вас!

Новини Житомира