Функціонував трамвай, проте основним видом перевозок по місту залишались візники з фаетонами, екіпажами, взимку – санями.
Зручнішими, а значить й дорожчими, вважались карети з гумовими шинами.

Офіційно встановлена була такса:
                                           Звичайні карети                З гумовими шинами
- Кінець міста –                     центр 90 коп.                     1.10 р.
- На вокзал чи з вокзалу          40 коп.                            50коп.
- На Богунію (тоді – Врангелівку) 90 коп.                         1.10 р.
- На Смолянку                          60 коп.                          75 коп.
- З театрів, клубів та зібрань     60 коп.                          75 коп.

Слід відзначити, що центром міста тоді вважали Хинчанку (район вул. Грушевського) та Путятинку (сучасні вул. Київська, Велика Бердичівська, Східна), а також територію від р.Кам’янки до Російського кладовища.

До встановленої такси за проїзд на вокзал чи з нього за багаж додавали 30 коп. Вночі, тобто знову ж з 22 00 до 7 годин ранку, за проїзд на вокзал чи звідти, платня збільшувалась на 50 %.

Інтелігенти не користувались чомусь особливою довірою і мусили платити візникові наперед за проїзд в театр, клуб, на зібрання.

Нерідкими були навіть скарги пасажирів на завищені ціни за проїзд. Це не здивує, якщо розглянути конкретну ситуацію, коли візник вимагав з немісцевого лікаря за проїзд на вокзал ніяк не менше 3 рублів. Смішно-курйозною виглядала погоня візника № 25 за рівненським лікарем 2-ї запасної кулеметної роти Штабу особливої армії, що віддавши 2.50, вже зайшов у будинок вокзалу зі своїм денщиком. Обурений недоплатою візник і не збирався втамовуватись, а навпаки, здійнявши бучу, погрозливим тоном вимагав сплатити ще 50 коп. Невдовзі навколо зібрався натовп зацікавлених людей. Відчуваючи скажений напір візника, розгублений інтелігент змушений був поступитись і доплатити. Лікарю залишилось лише відіслати відразу по приїзді письмову скаргу на грошолюба в Житомирську Міську управу, щоб по можливості встановити справедливість.

Зі свого боку Житомирська спілка візників теж писала заяву в Житомирську міську Думу, скаржачись на важке становище, різке підняття цін на коней (замість колишніх 100 руб. – до 400 руб.), підвищення цін на овес (з 60 коп. – до 4 руб. за пуд), солому (від 3 коп. – до 30 коп. за сніп), підкови, сіно та ін. фураж. Крім того, всі хазяїни мали сплачувати податок на коней – 8 руб. на рік. Це було занадто важким тягарем для візників, які навіть починали турбуватись за своє майбутнє. Таким чином, 22 червня 1917 року Житомирською Міською Думою були розроблені нові, підвищені тарифи перевозок.

Отож Думою, наскільки можливо, була встановлена “золота середина”. З одного боку збільшилась платня за проїзд, а отже - враховано скарги візників на важке існування. З іншого - відтепер без розписаної такси на екіпажі візникам не дозволялось виїжджати на роботу. Отже, було практично неможливо брати з клієнтів більше, ніж належало. Пасажири ж самі одразу бачили, можуть вони скористатись послугами візника чи платня для них завелика.

Мабуть, у зв’язку з покращенням умов праці, більшою платнею в той час теж почали з’являтись нові транспортні засоби, проблема транспортування перестала бути гострою.

Джерело: interesniy.zhitomir.ua