В нашому місті такою будівлею (поряд з деякими іншими оригінальними спорудами) є старовинна водонапірна вежа на Пушкінській вулиці, пам’ятка промислової архітектури кінця 19 ст. Ось вже сто років вона прикрашає і цю стару вулицю, і центральну частину міста.

У квітні-травні 1894 року на засіданні житомирської міської управи було розглянуто і прийнято проект водозабезпечення міста, розроблений київським інженерним бюро «Сотруднж». До нього входили: спорудження насосної станції на березі річки Тетерів, водопровідної мережі і, нарешті, водонапірної вежі на Пушкінській вулиці біля міського театру.

Чому місцем для вежі обрали саме Пушкінську? Справа в тім, що це одна з найвищих точок центральної частини міста. А чим вища вежа відносно інших споруд міста, тим більший тиск води у мережі, що важливо і для гасіння пожеж, і для абонентів віддалених дільниць водопровідних магістралей. Справді, якщо стати на протилежному березі Тетерева і подивитися на сучасну панораму міста, то, незважаючи на численні висотні новобудови, стара водонапірна вежа продовжує домінувати у силуеті міста, хоч висота її сягає 31 метра (трохи вище 10 поверхів).

Звичайно, для тодішнього Житомира, 100 років тому такого десятиповерхового «хмарочоса» на тлі основної маси одно- двоповерхових будинків (лише подекуди були 3-4-поверхові) цілком вистачало. Адже до 22 метрів власної висоти вежі додавалося з десяток метрів в різниці відміток місцевості, де височіла башта, відносно основної території міста.

8 серпня 1895 року губернська газета «Волынь» повідомила: «Постройка давно ожидаемого в городе Житомире водопровода, составляющего насущнейшую потребность города начинает осуществляться. Сегодня состоится закладка фундамента водопроводной башни, выемка для которого уже сделана». Але будівництво вежі та інших споруд водопроводу стримувалося дефіцитом коштів.

І тоді у міській управі вирішили випустити спеціальну «Житомирську водопровідну позику». Після отримання довгоочікуваного дозволу з Міністерства внутрішніх справ, бланки облігацій позики замовили в листопаді 1895 року в одній з друкарень Риги. Вже у січні 1896 року Житомирська міська управа отримала 510 білетів позики вартістю в 100, 200, 500 та 1000 рублів на загальну суму 200 тисяч рублів. Облігації були гарно оформлені, незважаючи на велику вартість, їх швидко розкупили. Виручені гроші надійшли до міської казни.

З весни 1896 року роботи на спорудженні об’єктів водопроводу відновили знову. Як свідчить архівний документ «Ведомость дополнительным работам, сделанным при постройке водопровода по распоряжению водопроводной комиссии», в травні комісія визнала за доцільне замінити цегляний цоколь вежі гранітним. Отож, весною 1896 року вежа ще не піднялася із землі.

Роботами по будівництву вежі керували відомі житомирські зодчі, інженери Арнольд Карлович Єнш та Мечислав Адамович Лібрович. Відомо, що автором проекту лютеранської церкви в Житомирі є саме Арнольд Єнш. Судячи з архітектури побудованої ним церкви, він мав неабиякий хист. Вежа дуже нагадує за характером оформлення фасадів лютеранську церкву — модернізова­на готика, своєрідна еклектизована &ququot;цегляна архітектура». Отож Єнш, напевне, і був автором проекту вежі. Спорудження вежі тривало понад два роки і обійшлося місту в 24 тисячі 749 рублів 55 копійок.

9 січня 1899 року вежа у комплексі інших споруд була введена в дію. Вона є однією з найвизначніших пам’яток промислової архітектури України другої половини 19 ст., що збереглися до сьогодні. Рішенням облдержадміністрації споруду в 1996 році було взято на облік як пам’ятку архітектури місцевого значення.

В архітектурі вежі дуже вдало поєднується її функціональність, виробничий характер з можливостями «цегляної архітектури», оточуючим середовищем і об’ємом споруди. Якщо придивитися до неї уважніше, то можна помітити оригінальні прикраси у вигляді кованих металевих розеток, розміщених на фасадах в два яруси, Ці прикраси насправді ж є нічим іншим, як кріпленням поперечних тяг жорсткості (анкерів), пропущених з бетонного перекриття у стіни між основними поверхами споруди.

Отже з одного боку, вежа є справжньою домінантою Пушкінської вулиці, окрасою міста. З іншого, незважаючи на значну висоту, завдяки розумному поділу фасаду вікнами, контрфорсами та іншими елементами, продуманим пропорціям вікон, дверей, кесонів (заглиблень) вона не пригнічує оточуючу забудову, не тисне на неї, а навпаки є гармонійним акцентом, що вдало завершує архітектурний ансамбль цього найкращого кутка вулиці. Вона, на жаль, загубилася серед більш високих і в основному ще більш безликих споруд, але від цього її істо­ричне і архітектурне значення аж ніяк не зменшилось. Навпаки, вежа на тлі типової архітектури ще більш виграє оригіналь­ними формами, досконалістю, вдалими пропорціями.

У 1960-х роках в зв`язку з докорінною реконструкцією водопровідного господарства міста, вежа втратила своє основне значення, але на щастя не була розібрана. З 1984 року — після рекон­струкції — в ній влаштовано ресторан. Без перебільшення, серед старовинних веж нашої держави, вона є однією з найбільш архітектурно виразних і таких, що прекрасно збереглися до наших часів.

Джерело: childlibr.org.ua