Людини, яка два роки та вісім днів свого життя провела на території іншої держави, воюючи на чужій землі та захищаючи, як він тоді думав, інтереси своєї Батьківщини. Пережив біль, страх та розчарування, адже у війні, яка тривала 10 років, лише за офіційними підрахунками загинуло понад два мільйони мирних мешканців та 15 тисяч радянських солдатів та офіцерів, серед яких і товариші Володимира. Тому, коли 15 лютого 1989 року Радянський Союз під тиском міжнародної спільноти вивів свої війська з Афганістану, зрозумів, що життя триває. Лише з того часу воно стало зовсім іншим…

  Володимир навіть уявити не міг, що така відповідальність впаде на його плечі, а подих смерті ходитиме по п’ятах. Він мав безтурботне дитинство, люблячих батьків, середнього брата та молодшу сестру. Закінчив 10 класів Топорівської школи та вступив до Бердичівської автошколи. Ще з юнацьких літ Володимир був привчений до праці, батьки тримали чимале господарство, тому роботи було вдосталь. Однак робота роботою, а синова освіта для Володиних батьків була на першому місці, вони прагнули, аби їхня кровиночка виросла розумною та мудрою людиною. Та, як каже Володимир Анатолійович, одна мить змінила все життя та мрії…

  Весною 1984 року хлопця призвали в Радянську Армію. З Житомира призовників відправили в Хмельницький, там вручили військову форму та на три місяці відправили в Туркменію, де солдати проходили військову підготовку та звикали до місцевого клімату. Про те, що згодом вони потраплять до Афганістану, догадувалися, однак наскільки це серйозно, не розуміли. Володимир каже, що з ним служило 38 чоловік з Житомирської області, з них багато хлопців було з Ружинського району, з якими й до сьогодні спілкуються.

  Ще зовсім юними їх кинули під ворожі кулі, тоді у воїнів була одна думка: «Попри все – вижити». Військова частина, де служив Володимир, була розташована в Баграмі, а вони, ризикуючи власним життям та здоров’ям, їздили по всьому Афганістану, розвозячи пальне для літаків. Володимир Анатолійович розповідає, що перший рік служби не відчували загрози, а коли почали потрапляти під обстріли, здавалося, що серце завмирало, а душа виходила з тіла.

  Вісімнадцятирічний Володимир навіть батькам не встиг повідомити, куди потрапив та де проходить службу. А згодом подумав, що, можливо, це й на краще, що рідні не знають: спокійніші та здоровіші будуть. Та материнське серце відчувало щось лихе. Коли від Володимира не було звістки, Людмила подалася у військкомат, де й підтвердили її здогадки. Згорьованим батькам залишалося лише чекати та молити Бога, аби їхній син залишився живим.

  – Дуже тяжко мені було звикати до мирного життя у перший рік. Таке враження було, що ти ніколи з Афганістану не виїжджав, снились погані сни, які сняться й донині. Оті страшні бої з тобою залишається назавжди. Війна завершилась, але спогади досі живі, як і повоєнний біль. Я навіть не знав, як поводитися. Було таке відчуття, що ти тут нікому не потрібен, окрім своєї сім’ї, за якою дуже скучав. Те, що я повертаюся, ніхто з рідних не знав. Я дорогою додому випадково сів у автобус, яким їхала моя бабуся: вона ледь не зомліла, – посміхаючись розповідає чоловік. – Дома головне було – втримати себе в руслі. Аби перемкнути свої думки, я влаштувався на роботу в колгосп: був шофером, трактористом, комбайнером. Мав високі показники з намолоту зернових та займав призові місця в області та в районі. Після розпаду колгоспу я перевівся в ТОВ «Укрінвест Холдинг».

  У Топорах Володимир зустрів свою другу половинку. Валентина у село потрапила за направленням, працювала ветлікарем. Має Володимир і двійко дітей – сина Олександра та донечку Галину. Обоє здобули вищу освіту, мають власні родини та тішать татка своїми успіхами. Пережиті роки допомагає забути восьмирічний внук Єгор, він своїм щебетливим голосочком розповідає дідусю різні історії, які з ним трапляються щодня.

  Та й про війну в Афганістані чоловіку є з ким поговорити, адже два його свати також були учасниками бойових дій. Та понад усе чоловіку хотілося б стерти з пам’яті ті страшні роки та відвернути лихо від рідних, щоб вони ніколи не знали, що таке війна.

Наталія СТУПАК

Новини Житомира